:: LEX :: ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ВЛАДАРЮВАННЯ У ТРАНЗИТНІЙ КРАЇНІ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 32)

Термін подання матеріалів

13 травня 2021

До початку конференції залишилось днів 22


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ВЛАДАРЮВАННЯ У ТРАНЗИТНІЙ КРАЇНІ
 
26.11.2013 19:33
Автор: Тімашова Вікторія Михайлівна, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри тактико-спеціальної підготовки Національної академії внутрішніх справ, м. Київ
[Секція 1. Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]


Влада в сучасному світі являє собою незамінний механізм регулювання життя суспільства. Класичне визначення категорії «влада» дає М. Вебер, розуміючи її як «будь-яку можливість впроваджувати всередині даних суспільних відносин особисту волю навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується» [1]. 

Загальновідомо, що вчення про розподіл влади пов’язане з ім’ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск’є. У своїй праці «Дух законів», аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Монтеск’є написав про це кілька століть тому. Було б дивно, якби з того часу не було сумнівів у цій безперечно видатній ідеї. Що стосується України, нагадаємо слова екс-президента Л. Кучми, що «єдинодержавне політичне древо має залишатися цілісним і неподільним» [2]. І екс-президент мав на увазі насамперед цю загальновідому тезу Монтеск’є, тим більше вона лягла в основу статті 6 Конституції України, згідно з якою «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» [3]. У того ж Монтеск’є існує прихована відповідь на поставлене запитання: оскільки за абсолютистських умов правлінська влада була представлена Богом, вона не підлягала поділу, але вона була – ця правлінська влада! Законодавча, виконавча, судова  і найперша влада – правлінська. Більше того, при цьому правитель (намісник Бога на землі)  сам і формував ці три гілки влади, і фактично керував ними. Дуже схожа картинка спостерігається сьогодні і в Україні, яка перебуває на проміжному шляху щодо визначення власної політичної системи: єдиноначальний глава держави управляє (в ручному режимі) трьома гілками влади всупереч Основному закону. Тобто, маємо чотири влади, але поділу підлягають лише три з них.

Не зважаючи на різноманітність і строкатість політичних процесів у сучасному складному, динамічному  світі, який стрімко глобалізується, складається уявлення, що єдиноначальний глава держави (король – у конституційних монархіях, президент – у республіках) є невід’ємним атрибутом демократії, що якраз і випливає з принципу поділу влади. Однак у Стародавньому світі так не вважали: влада була єдиною, а її поділ на три гілки – умовним. Разом з цим, щоб не допустити узурпацію влади і прихід тиранії, інститути влади (магістратури в Стародавній Греції) являли собою колегіальні владні органи, які складалися як мінімум з двох і більше чоловік. При цьому запроваджувався механізм деконцентрації влади. Зазначимо, що древні греки знали і періоди єдиновладного правління, але це відбувалося виключно у кризові періоди і, як правило, тривало обмежені строки. І ще стародавні елліни були переконані, що тільки варвар може визнавати над собою нічим не обмежену владу – цивілізована людина визнає тільки рішення колегіального органу. 

Відомий дослідник Ерік Хобсбаум  точно підмітив домінуючий маркер сучасності, зазначаючи, що  «зараз жодна держава  не може зробити того, що легко робила у ХХ столітті, – а саме примусити мільйони своїх громадян піти і віддати своє життя в ім’я своєї країни… Прості люди більше не хочуть, щоб ними управляли. У зв’язку з цим особливої гостроти набувають питання змісту діяльності влади, співвідношення легітимності влади і довіри до влади. Це сьогодні є центральною правовою і політичною проблемою. З цього випливає зміна бачення народу як виборця на як носія функцій контролера з правом накладання вето [4].

Разом з тим, навіть у найдосконалішій Конституції неможливо прописати всі повноваження різних гілок влади і детально регламентувати відносини складників державного апарату  – для цього приймаються так звані профільні закони. Наголосимо, що в багатьох європейських конституціях відносини у трикутнику «голова держави – законодавчий орган – уряд» не регламентовані навіть на такому рівні деталізації, як це зроблено в Конституції України. Конституція при цьому визначає головне – форму державного устрою, а в межах цього визначення кожна гілка влади знає своє місце і обсяг повноважень. У країнах традиційної європейської демократії голова держави або забуває про власні амбіції і допомагає реалізувати волю народу, або йде у відставку в разі повної незгоди з діями уряду (парламенту). Ситуація, в якій голова держави намагається реалізувати курс, який не сприймає більшість виборців і не підтримує уряд, в таких країнах просто неможлива. 

Президентська форма правління у пострадянських країнах, до яких належить й Україна, пояснюється відсутністю на початковому етапі існування  структурованих політичних сил, об’єднаних у сильні та впливові політичні партії. Сильний голова держави конче потрібен в кризовий (перехідний) період державотворення, що мало місце ще у древніх греків.  Це ж передбачається і Конституцією України, і європейськими конституціями. В усіх інших випадках президент не повинен втручатися у питання реалізації внутрішньої та зовнішньої політики парламентської більшості, залишаючись при цьому символом державної єдності й виконуючи представницькі функції.  

До того ж, у сучасному світі формуються інші тенденції: зачарування теоріями, які надавали первинного значення політичній системі в поширенні її впливу на економічну, соціальну, і, навіть, культурну, сфери життя суспільства, змінюються, трансформуються. Дедалі більшого значення  набувають неполітичні та недержавні форми організації суспільного життя, які виникають не з примусу, а добровільно, формуючи при цьому якісний соціальний капітал [5].

Прописані в Конституції система розподілу  влад та принцип стримування й противаг сьогодні тільки ускладнюють ситуацію і створюють такий механізм влади, який не може ефективно функціонувати в політичному кліматі, який швидко змінюється. У реаліях домінує виконавча влада і відбувається зрощування всіх гілок влади. Потрібна перебудова політичної системи насамперед через усвідомлення, а потім і прагнення людей до більшого впливу на суспільні процеси. Врахування останнього передбачає необхідність підсилення ролі парламенту для того, щоб: 1) забезпечити постійний діалог влади з населенням і формувати компроміси; 2) віднайти стратегічні відповіді на зміни у вимогах громадськості до представництва її інтересів; 3) забезпечити дієвий контроль за виконавчою владою; 4) консолідуватися задля інтересів нації. Потребують визначеності також питання судової реформи, насамперед статусу суддів. При цьому, прагнучи їх незалежності від інших структур, не можна в кінцевому рахунку отримати їх незалежності від громадян і, навіть, країни.         




Джерела:

1. Андрущенко В.П. Філософія політики : підручник. – К.: Знання України, 2003. – 400 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

[http://www.npu.edu.ua/le-book/].

2. Незалежна Україна і виклики сьогодення. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на урочистому зібранні, присвяченому дванадцятій річниці Незалежності України, 23 серпня 2003 року / Л. Кучма // Урядовий кур’єр. – 2003. – 27 серп. – 9 с.

3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. 

4. Соціально-політичні реалії для права : з виступу В. Литвина на Загальних зборах НАПрН // Голос України. – 2012. – № 200. – 25 жовт.

5. Бойчук М.А. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії : монографія / Бойчук М.А. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. – 211 с.




допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
РІВЕНЬ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ ТА ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ (ПРАКТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ)
16.11.2013 15:13
КОРУПЦІЯ ЯК НЕГАТИВНЕ СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ
15.12.2013 15:45
ПРИНЦИПИ ПРАВА ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
13.12.2013 21:22




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше