У часи Середніх Віків Священна Римська імперія та королівство Італія були нерозривно пов'язані. Італія потрапила до складу Франкської імперії ще в 774 році, а внаслідок розпаду цієї могутньої держави стала частиною новоствореної Німеччини.
Актуальність цієї роботи полягає у з'ясуванні правових зв'язків між цими державами й визначенні спільних і відмінних рис їх держави та права.
Першою спільною рисою була феодальна роздробленість обох держав. Де-юре Італійське королівство було частиною Німеччини, а де-факто воно мало незалежність. Територіальні одиниці цих держав мали велику кількість прав, герцогства фактично були незалежними й боролися за геополітичний вплив, прагнучи ліквідувати одне одного. Цими територіальними одиницями управляли окремі династії. Формою правління була монархія. У Німеччині найвпливовіші правителі мали титул курфюрстів, а в Італії- герцогів.
По-друге, слід відмітити величезну самостійність міст. І в Італії, і в Німеччині міста були дуже політично впливовими. Щоправда, у Німеччині ті міста, які отримали магдебурзьке право, могли вирішувати місцеві справи без посередників, проте були частиною держави. Вільні міста досягли повної незалежності від центру. Ці міста (вільні) мали право формувати власні державні органи, чеканити монету, могли мати військо, збирати податки. Вільні міста нерідко створювали союзи, політика яких суперечила загальноімперській (Ганза, Шмалькальденський).
На території Італії деякі міста теж були незалежними. Варто зазначити, що на відміну від Німеччини, ці міста не прагнули до союзів, а були відоособленими одне від одного. Кожне місто мало підконтрольні території, назва держави походила від міста-столиці. У середні віки існували Флорентійська республіка, Генуезька республіка, республіка Сан-Марино, Сієнська республіка, республіка Лукка, Пізанська республіка, Венеціанська республіка.
Важлива відмінність італійських міст-держав від німецьких була їх форма державного правління. Німецькі вільні міста мали республіканську форму правління, панування на їх території одноосібного правителя було лише внаслідок завоювань, а не добровільним бажанням громадян. Італійські міста тяжіли до монархічного устрою. Це було досить унікальне явище, що Флоренція та Венеція мали назви республік, фактично перебуваючи в руках одноосібних правителей або певної закритої групи осіб. Родині Медичі вдалося отримати безпрецедентний контроль над Флоренцією, де вони встановили диктатуру і одноосібно правили, фактично будучи монархами. Цю форму правління науковці називають сеньйорією. У Венеції була так звана аристократична республіка, хоча посаду дожа можна порівняти з сучасною посадою президента. Саме рішення дожів було остаточним в будь-якому питанні [2]. Історія німецьких міст не знає прецендентів панування однієї родини на престолі міста або появу посади глави держави.
Німецькі й італійські міста створювали збірники права для власних потреб. У Німеччині ці документи регулювали усі сфери суспільного життя. В Італії можна помітити спеціалізацію. Наприклад, республіка Амальфі створила збірник "Морське право Амальфі", де регулювалися питання щодо територіальних вод цього міста й торгівлі. Крім того, кожне італійське місто створювало власний статут, а в Німеччині міста привласнювали чужі успішно діючі збірники.
Цікавою особливістю було те, що в Італії існувала Папська держава, яка керувалася виключно нормами церковного права. Главою держави був релігійний лідер - Папа Римський. Він видавав нормативно-правові акти - декрети. В Німеччині церковні курфюрсти теж мали величезну владу й фактичну незалежність на своїй території, але використовували норми світського права. В Італії, на відміну від Німеччини, сформувалася теократична монархія - влада Папи Римського. Жодних відмінностей не мало канонічне право обох держав до Реформації. Пануючою релігією того часу був католицизм.
Отже, право й державний устрій Німеччини та Італії мали як спільні, так і відмінні риси.
Література:
1. Історія держави і права зарубіжних країн. Середні віки та ранній новий час / за редакцією Б.Й. Тищика. Львів. Видавництво «Світ». 2006. С. 326-335.
2. Carlo Calisse. A History of Italian Law, Vol. 1. Beard Books. 2001. P. 147-149.
3. Прудников М.Н. История государства и права зарубежних стран. Москва. Юрайт. 2013. С. 264-272.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
