Актуальність роботи обумовлена тим, що урегулювання земельного питання у період діяльності Української Центральної Ради (далі – УЦР) було основним завданням на початку Української революції 1917-1921 років. В ті часи країна була аграрною, адже селяни являлися переважаючим станом (складали до 85% населення). Протягом усього часу існування незалежної України питання земельної реформи та відкриття ринку земель сільськогосподарського призначення було на порядку денному законодавчої та виконавчої гілок влади. Земля завжди була, є і буде найціннішим багатством України. Наразі уряд країни так само намагається провести земельну реформу, ця необхідність з кожним роком стає дедалі нагальнішою. Як і будь-яка реформа – це перш за все комплекс заходів, спрямованих змінити неефективну суспільно-економічну систему країни, в тій чи іншій сфері. Серед вітчизняних науковців, що розглядали зміст земельного закону варто було б згадати І. Бойка, М. Домашенка, В. Рубанника.
Столипінське законодавство Російської імперії закріпило поділ земель на державні, приватні, церковні, громадські, посесійні та майоратські, що надало змогу розвивати фермерські господарства. Регулювання земельних правовідносин на початку 1917 року у Росії відбувалося за Законом «Про землеустрій» 1911 року, Законом «Про зміни та доповнення до деяких постанов про селянське землеволодіння» 1910 року, а також Указом Ради міністрів 1906 року. Тимчасовий уряд Росії радикально реформував застарілі суспільні відносини, проте земельного питання стосувалися лише дві постанови: «Про земельні комітети» і «Про охорону посівів».
УЦР 18 січня 1918 року на підставі ІІІ Універсалу, який передбачав те, що на території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося, а землі – це власність трудового народу і має перейти до нього без викупу, постановила основний документ земельної реформи – Земельний закон, що складався із 33 параграфів, об'єднаних трьома розділами: розділ І "Загальні положення"; розділ II "Основні засади користування поверхнею землі"; розділ III "Переходові міри". Його основні положення відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду 1917 року та універсалів УЦР щодо власності на землю, води, ліси й надра. Загальне управління цими природними багатствами до скликання Українських Установчих зборів взяла на себе УЦР.
Перший проєкт закону, створений Б. Мартосом, зазнав значної критики з боку соціалістів-революціонерів та тричі піддавався переробці. Для розроблення була створена спеціальна комісія з 23 осіб, що взяли за основу резолюції українських селянських з’їздів. Земельний закон було прийнято без обговорень на ІХ сесії УЦР за сприяння О. Шумського, П. Христюка та інших представників Української партії соціалістів-революціонерів. Земельний закон проголошував, що земля, її підземні та наземні багатства, водні ресурси в межах держави стають власністю народу Української Народної Республіки незалежно від статі, національності, а також релігійних переконань (ст. 1-3). Право розпорядження землями належало УЦР до моменту скликання Українських Установчих зборів (ст. 4). Безкоштовним було привласнення і користування земельним наділом, оподаткуванню підлягали тільки залишки землі, а також надприбутки (ст. 12, ст. 20) [1, с. 117].
Отже, закон закріпив політику соціалізації земельного фонду, цим самим скасувавши право приватної власності на усі види земель. Відповідно до ст. 6, усі вилучені земельні ресурси ділилися на землі для загально-громадського господарства та для приватно-трудового користування. Наділи останнього перш за все надавалися безземельним та малоземельним селянам, а потім – міському населенню, що не були задіяні в сільському господарству.
Сільські товариства та громади визначали терміни користування ділянкою. Передбачалося, що право користування землею могло переходити в спадщину, а строки – встановлюватися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно із законом (ст. 13). Ст. 19 передбачала утворення державного меліоративного фонду для здійснення заходів з охорони землі та надання кредитів для розвитку села. Привласнення земель, вод, надр, лісів проводилося без викупу, але колишнім землевласникам за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишалися ділянки із садами, виноградниками, хмільниками тощо в кількості, яку вони могли обробити власною працею та працею своєї сім'ї. Згідно ст. 21 не підлягали вилученню землі громадських та наукових установ, надані їм до видання закону, а також землі під оселями, господарськими, торговельними і промисловими підприємствами. Водночас із вилученими землями в підпорядкування земельних комітетів переходив реманент колишніх власників, а також будівлі, за винятком тих, які були вкрай потрібні їм для життя і ведення приватнотрудового господарства або торговельної чи промислової діяльності [2, с. 67].
У ст. 8 сказано, що за бажанням громадян зазначені органи мали гарантувати їм право на користування землями. Землі надавалися під забудову окремим особам, товариствам, громадським установам для розміщення торговельних та промислових підприємств, а також приватних господарств. У разі невикористання земель за призначенням вони переходили у підпорядкування громад і земельних комітетів. У разі зміни господарів тих чи інших наділів землі всі заведені попереднім господарем і не використані земельні поліпшення (меліорація в тому числі) сплачувались його основним господарем [3, с. 46].
Отже, закон не був достатньо опрацьований та не містив багатьох важливих деталей. Варто звернути увагу те, що у нього існувала і низка недоліків. На практиці його норми не виконувалися, хоча у ньому і були закріплені основи політики усуспільнення землі, що була досить популярною. УЦР не змогла створити механізму реалізації земельного закону, що спричинило самовільне захоплення землі селянами навесні 1918 року.
Земельний закон УЦР 1918 року не вирішив низку важливих питань через нечітке врегулювання усіх видів земельних правовідносин. Виконанню закону за винятком недовершеності нормативних приписів та значної кількості прогалин заважало також воєнне становище в країні – в цей час тривали військові дії УНР проти більшовицької Росії. Крім того, закон ще більше загострив конфлікти в УЦР та суспільстві. Гострі соціальні суперечності між інтересами великих та основної маси середніх та дрібних земельних власників, вступали у непримиренний конфлікт. Це згубним чином позначалося на консолідації українців, руйнувало можливість соціального компромісу між консервативним і радикальним сегментами суспільства й відтак завдавало удару по українській державності. УЦР втратила підтримку селянства, що стало однією із причин усунення її від влади.
Література:
1. Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні IX-XX ст. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. – 903 с.
2. Домашенко М.В., Рубанник В.Є. Власність і право власності : нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. – Х. : Факт, 2002. – 550 с.
3. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920: Навч. посібник. – К. : Либідь, 1997. – 208 с.
4. Мицюк О.К. Аграрна політика (1800–1925). – Подєбради : Видавниче товариство при Українській Господарській Академії, 1925. – Т. 2. – 272 с.
5. Слабченко М. Боротьба за системи землеволодіння і форми господарства в Україні ХІХ-ХХ століття. – Одеса : Держвидав України, 1927. – 62 с.
6. Мицюк О.К. Земельні реформи на Україні. – Львів : Діло, 1921. – 24 с.
________________
Науковий керівник: Козаченко Анатолій Іванович, доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теоретико-правових дисциплін Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
