:: LEX :: ВПЛИВ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА НА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО ДОГОВОРУ ДОРУЧЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 30)

Термін подання матеріалів

11 березня 2021

До початку конференції залишилось днів 8


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ВПЛИВ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА НА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО ДОГОВОРУ ДОРУЧЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
 
10.04.2020 13:09
Автор: Дихта Наталя Миколаївна, кандидат юридичних наук, Національний університет «Одеська юридична академія»
[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Актуальність договору доручення серед юридичних та фізичних осіб передусім пов’язана з інститутом представництва, без існування якого неможливо уявити сучасне суспільне життя та цивільний обіг в умовах сьогодення. 

Як наголошує В.Л. Гранін, формування основи сучасних уявлень про інститут представництва припадає на добу римського приватного права. Дослідження та вивчення першоджерел вказує на наявність ідеї представництва вперше у римському приватному праві [2, с. 114-116].

Але навіть розвинутому римському праву не було відомим таке явище, яке в сучасному праві називають укладанням договорів через представника: коли одна особа (представник) укладає правочин від імені і за рахунок іншої особи (особи, яку представляють), і всі юридичні наслідки покладаються на особу, яку представляють. Хоча римському праву поняття «представництво» не було відоме, та це не означає, що такі суспільні відносини не існували. Римське право просто не визначилося з назвою таких відносин: «…вислови римлян щодо даного питання були невизначені і нерідко неясні…» [1, с. 3].  

Спочатку укладання договору через представника було просто неприпустимим. Крім того, у ранній період римського права представництво має місце лише між особами, які знаходяться у відносинах влади і підпорядкування. Існувало також представництво лише з огляду на закон (необхідне представництво). Але з часом розвиток товарних відносин вимагав появи правових форм, що закріплювали дії однієї особи в інтересах іншої. Тому в римському класичному періоді (I-III ст. н.е.) вже сформувалося досить чітке уявлення про представництво як сукупність засобів, призначених допомогти одній стороні реалізувати і захистити свої права за допомогою інших осіб [3, с. 273].

Використовуючи традиційний для римського права прийом: «від конкретних рішень – до нормативних узагальнень», римські юристи, ігноруючи абстрактні дефініції, проте, розробили досить складну систему рішень (позовів) щодо представництва, у тому числі в галузі торгового обігу [5, с. 226-227]. При цьому одним з договорів, який мав позовний захист та специфічний фідуціарний характер є договір доручення, який не маючи потреби в конструкції представництва, виявився здатним до самостійного подальшого розвитку.

Так, договір доручення («mandatum»), який є договором, за яким одна особа («mandans» – довіритель) доручає, а інша особа (за римською термінологією «procurator» – мандатарій, повірений) приймає на себе виконання безоплатно будь-яких дій. Крім того, в юридичній літературі пропонувались й інші визначення цього договору за римським приватним правом, але спільне було те, що виникало зобов’язання facere. Природа діяльності повіреного могла бути різноманітною: це могла бути фізична (operae illiberales) та інтелектуальна (operae liberales) праця, що відображено в інституціях Гая (Гай 3, 162; І 3,26,13; Д 17,1,36,1).

Походив mandatum від такого фідуціарного договору як fiducia cum amico. Фідуціарні договори мали необмежене застосування і використовувалися для оформлення різного роду відносин. Тому їх укладання в Римському приватному праві було досить розповсюдженим явищем. Про що свідчить не лише окрема стаття в Інституціях Гая, а й історичні події (Рим постійно вів війни), а отже збереження майна в часи смут, а також можливість отримати винагороду за військові походи й викупити з застави власне майно було досить актуальним в той час для укладання різноманітних угод, в тому числі й фідуціарних. Фідуціарна форма обслуговувала власне майнові і немайнові операції. Крім того, fiducia передбачає наявність «латентних» домовленостей між контрагентами, які прямо в укладених договорах не висвітлюються. Фідуціарні відносини за своєю суттю були удаваним правочином, за яким власник переносив на набувача право власності незалежно від того, для якої мети робилось те перенесення, вони відірвані від своєї мети [6, с. 108]. 

Назву «фідуціарних» ці договори отримали тому, що єдиною гарантією їх виконання була добросовісність (bona fides) зобов’язаної особи. До того ж кожен з договорів, в тому числі й «mandatum» повинен відповідати певним умовам дійсності: по-перше, повинна бути наявність згоди сторін, які домовилися про зміст договору; по-друге – зміст договору повинен бути фізично можливим [4, с. 153]. Предметом доручення могли бути дії як юридичного характеру (здійснення угод, виконання процесуальний дій), так і фізичного характеру (J.3.26.13)). Але договір доручення частіше укладався на предмет вчинення саме юридичних дій – правочинів, виконання процесуальних дій тощо. 

Особливий соціальний і побутовий зміст мандата в рабовласницькому суспільстві позначався на відповідальності мандатарія. Права повіреного (мандатарія) в цьому договорі були досить обмеженими. Права довірителя (манданта) відповідали обов’язкам повіреного.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення. Відносини між довірителем та повіреним стосовно припинення договору доручення могли вирішуватися й до виконання зобов’язань повіреним в випадку, коли сторони це обговорили («dissensus») або коли закінчився строк дії договору. Крім того, кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Також мандатум припинявся смертю однієї зі сторін. Ці спеціальні випадки припинення договору доручення зумовлювалися тим, що договір доручення припускав особливу довіру і взаємообізнаність сторін, якщо це зникало, повинен був припинитися і сам договір. Проте, і в цих випадках повірений зобов’язаний довести до кінця розпочаті дії, аби запобігти можливій шкоді спадкоємцям довірителя. Тобто мандатарій не вправі при отриманні відомостей про смерть манданта негайно залишити доручену справу. Передусім забезпечувалися інтереси довірителя.

Таким чином, основні положення сучасної конструкції договору доручення сформувалися ще в римському приватному праві й були рециповані великою кількістю країн, в тому числі знайшли своє відображення в законодавстві України. Так, визначення договору доручення за сучасним законодавством України, права як повіреного, так і довірителя, предмет договору тощо регламентовані нормами гл. 68 ЦК України, загальними положеннями про зобов'язання, правилами гл. 17 ЦК України про представництво. Більшості обов'язків довірителя та повіреного відповідають кореспондуючі права довірителя чи повіреного.  

Література:

1. Казанцев Л. Свободное представительство в римском гражданском праве : монография.  Киев: Университетск. тип., 1884. 120 с.

2. Сєвєрова О.С. Представництво за римським правом. Юридический вестник. 2000. № 4. С. 112-115.

3. Сєвєрова О.С. Представництво у комерційних відносинах за римським правом. Актуальні проблеми держави та права. 2000. Вип.7. С. 273-276. 

4. Скрипилев Е.А. Основы римського права: конспект лекций. Москва: Ось, 2000. 208 с.

5. Харитонов Є.О. Історія приватного (цивільного) права Європи. Частина 1. Витоки монографія. Одеса, 1999. 288 с. 

6. Хвостов В.М. История римского права : пособие к лекциям. Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1910. 464 c.



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВОГО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА
24.03.2020 17:01
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ АСПЕКТІВ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОГОВОРІВ З ВИКОНАННЯ РОБІТ ТА НАДАННЯ ПОСЛУГ ТА ТРУДОВИХ ДОГОВОРІВ
23.03.2020 14:28
ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН ЗА ДОГОВОРОМ ДАРУВАННЯ
09.04.2020 17:45
ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ. ТЕОРЕТИЧНІ ОБГРУНТУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ
08.04.2020 14:00
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЕМФІТЕВЗИСУ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
07.04.2020 18:20




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше