Дискреція суду набуває важливого значення в умовах кримінального провадження, адже вимагає дотриманням балансу інтересів учасників справи та постановлення справедливого рішення, у тому числі, при вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні.
Проблеми інституту цивільного позову та судочинства з відшкодування шкоди у кримінальному провадженні досліджували в різні періоди відомі вчені: Нор В., Понарін В., Альперт С., Крикунов О., Кучинська О., Циганюк Ю., Гринюк В., Костюченко О., Демченко Є., Нескороджена Л., Сіроткіна М., Ващук Б. та інші. Проте, питання справедливого суду та захист прав особи, потерпілої від кримінального правопорушення, набуває особливої актуальності враховуючи як умови правового режиму воєнного стану, концептуальних новел законодавства і не завершеного процесу реформування судочинства.
При визначенні поняття справедливості у вузькому значенні, ЄСПЛ вказує на вимоги, які не вказані в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, проте випливають із її змісту: належне сповіщення та слухання, взяття до уваги судом лише доказів, отриманих законним шляхом, винесення обґрунтованого рішення, принцип рівності сторін у змагальному процесі, заборону втручання інших гілок влади до процесу здійснення правосуддя, принцип правової визначеності.
Серед вітчизняних науковців і практиків, варто навести думку Сакари Н., що наголошує: для зручності та виходячи з традицій розуміння «справедливості» в процесуальному значенні його доцільніше називати належною судовою процедурою, яка включає до свого змісту низку вимог. По-перше, елементом належної судової процедури є група вимог, зокрема, належне сповіщення та слухання, взяття до уваги доказів, отриманих лише законним шляхом, обґрунтованість рішення. По-друге, це принцип «рівності вихідних умов» або, як його ще називають, принцип «рівності сторін» і принцип змагальності. По-третє, вимога про заборону втручання інших гілок влади у процес здійснення правосуддя. По-четверте, принцип правової визначеності, або як його ще інколи називають – принцип правової певності [1, с.133-138].
Погоджуємося з наведеним підходом, та вважаємо, що повноваження суду при здійсненні судочинства мають включати як належну судову процедуру так і бути спрямованими на справедливе вирішення спору.
Щодо визначення змісту поняття дискреційних повноважень суду у практиці Європейського суду з прав людини, слід навести рішення у справі «Сергій Волосюк проти України» від 12.03.2009 [2] та «Довженко проти України» від 12.01.2013 [3], в яких зазначається, що у національному законодавстві повинно бути з достатньою чіткістю визначено межі та спосіб здійснення відповідних дискреційних повноважень державних органів з метою забезпечення особам мінімального рівня захисту, на який вони мають право в умовах верховенства права в демократичному суспільстві.
В свою чергу, колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 01.02.2018, справа № 634/609/15-к. відмітила, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо. Подібний висновок міститься і в постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 р. у справі № 148/1536/18 (провадження № 51-4685 км 20).
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. На цьому наголосив Верховний Суд у постанові від 15 грудня 2021 р. у справі № 1840/2970/18.
Аналіз доктринальних досліджень та судової практики свідчить про те, що серед правників не має єдиної точки зору з приводу того, чи обмежуються дискреційні повноваження суду при вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні виключно нормами КПК України [4], або слід говорити про необхідність застосування аналогії закону та керуватись відповідними положеннями ЦПК України [5].
Враховуючи наявність дуалістичної природи правових відносин при вирішенні цивільного позову у кримінальному процесі, підтримуємо думку Циганюк Ю., як зазначає, що цивільний позов у кримінальному процесі, як комплексний інститут, має двояку сукупність норм – норми, що регулюють провадження лише в кримінальному процесі та норми, що є суміжними, тобто такі, що без зміни використовуються як в кримінальному, так і в цивільному процесі (тобто, аналогія закону) [6, c. 25]
Згідно ч.5 ст.128 КПК України, цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, КПК України не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Вбачається, що саме внаслідок відсутності у чинному КПК України чітких норм щодо вимог до форми цивільного позову, доказів до цивільного позову, процесуальних документів по суті пред’явленого цивільного позову (відзив, заперечення тощо), зрештою, процесуальних повноважень суду як при відкритті провадження так і під час розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні по суті, сформувалась неоднозначна судова практика.
Відтак, аргументованою та доречною є позиція авторів Кучинської О. та Циганюк Ю., що застосування судами норм ЦПК України про відзив, відповідь на відзив, заперечення та пояснення третьої особи щодо позову або відзиву є такою, що відповідає як засадам КПК України, так і здійснюється з метою реалізації прав, свобод та інтересів цивільного позивача та цивільного позивача, і є позитивною [7, с.43].
Втім, рандомний аналіз актуальних судових рішень, постановлених з 01 січня 2024 р. щодо прийнятого до провадження цивільного позову у кримінальному судочинстві, виявляє такі дискреційні повноваження суду у застосуванні окремих положень цивільного процесуального закону в кримінальному процесі.
Наприклад, Ухвалою про призначення судового розгляду від 04 січня 2024 р. у справі № 161/21066/23 Луцький міськрайонний суд Волинської області, провівши підготовче засідання у кримінальному провадженні, ухвалив, серед іншого, прийняти цивільний позов потерпілої особи про стягнення з обвинуваченої особи моральної шкоди, та визнати за відповідним позовом потерпілу особу цивільним позивачем, представника потерпілої адвоката – представником цивільного позивача, обвинувачену особу цивільним відповідачем, захисника – представником цивільного відповідача. Проте, судом не було вирішено питання вручення копії цивільного позову обвинуваченому, та не було визначено право і строки на подання відзиву на цивільний позов. Напротивагу такому судовому рішенню, Сихівський районний суд м.Львова ухвалою від 03 січня 2024 р. у справі № 464/7988/23 при прийнятті ро розгляду цивільного позову про стягнення матеріальної і моральної шкоди з обвинуваченого, встановив відповідачу п’ятиденний строк на подання відзиву на позовні заяви. Таким чином, суд, використовуючи аналогію закону, застосував відносно позову відповідні положення ЦПК України (ст. 178). Ухвалою Драбівського районного суду Черкаської області від 03 січня 2024 р. у справі № 692/860/21 у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності в зв’язку з закінченням строків давності, при вирішенні цивільного позову ухвалено цивільний позов залишити без розгляду та роз’яснено про можливість вирішення даного позову у цивільному судочинстві. Скориставшись аналогією з відповідними нормами ЦПК України, Первомайський міськрайонний суд Харківської області залишив без руху цивільний позов, поданий прокурором, надав строк для усунення недоліків позову протягом семи днів, а у разі невиконання недоліків постановив, що цивільний позов підлягатиме залишенню без розгляду. Цікавою є Ухвала Київського апеляційного суду від 03 січня 2024 р. у справі № 758/9979/17 про залишення без руху апеляційних скарг представника потерпілого і цивільного позивача, адвоката, та обвинуваченого, на вирок Подільського районного суду міста Києва від 24 листопада 2023 р. Зокрема, серед іншого, апеляційний суд мотивував рішення тим, що апеляційна скарга обвинуваченого при його вимогах, зокрема, щодо відмови у задоволенні цивільного позову потерпілого та цивільного позивача, не містить процесуальні шляхи вирішення цих вимог, за приписами ч. 3 ст. 404 КПК України. Тобто, досить широко скористався повноваженнями, пославшись на відсутність вказівки у скарзі про спосіб правового захисту при перегляді цивільного позову у кримінальному провадженні.
На останок потрібно констатувати, що в більшості випадках завдання кримінального процесу буде тільки тоді досягнуто, а права цивільного позивача у кримінальному провадженні належно захищено, якщо при здійсненні кримінального судочинства суд повною мірою застосовуватиме окремі положення норм ЦПК України щодо цивільного позову, зі взаємною відповідністю положенням ст. ст. 2, 128, 129 КПК України.
Література:
1. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах : монографія. Харків : Право, 2010. 256 с.
2. Справа «Сергій Волосюк проти України» (Заява № 1291/03): рішення Європейського суду з прав людини від 12 березня 2009 р. База даних «Законодавство України» / ВР України : офіційний вебпортал. URL: http://old.minjust.gov.ua/file/1716.docx (дата звернення 08.01.2024 р.)
3. Справа «Довженко проти України» (Заява № 36650/03) : Рішення Європейського суду з прав людини від 12 січня 2012 р. База даних «Законодавство України»/ВР України: офіційний вебпортал. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_845 (дата звернення 08.01.2024 р.)
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. ВВР, 2013, №9-10, №11-12, №13, ст.88 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text (дата звернення 08.01.2024 р.)
5. Цивільний процесуальний кодекс України. (ВВР), 2004, № 40-41, 42, ст.492) URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text (дата звернення 08.01.2024 р.)
6. Циганюк Ю.В. Цивільний позов у кримінальному процесі України та країн континентальної правової системи: порівняльно – правове дослідження: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2008. 206 с.
7. Кучинська О. Циганюк Ю. Актуальні питання пред’явлення та вирішення цивільного позову в кримінальному провадженні: системний аналіз. Право України. 2018. № 8. С. 34–43.
_______________________
Науковий керівник: Кучинська Оксана Петрівна, доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
