З набуттям чинності Кримінального процесуального кодексу України на окремий розгляд заслуговує проблема існування інституту «підсудного» як сторони кримінального провадження.
Для з’ясування суті вказаного інституту необхідно звернутися до визначення поняття «підсудний», яке міститься у великому енциклопедичному юридичному словнику та сучасній правовій енциклопедії.
Так, підсудний – особа, щодо якої в розпорядчому засіданні суд виніс ухвалу або суддя одноособово виніс постанову про відання її до суду. Не менше як за 3 дні до розгляду кримінальної справи в суді підсудному під розписку вручаються копія обвинувального висновку і повістка про виклик. Якщо підсудний неповнолітній, то копія цього документа вручається його законному представникові в суді [1, с. 645-646].
Підсудний – особа, яка була притягнута до участі в кримінальній справі як обвинувачений після віддання її до суду [2, с. 221].
Протягом дії Кримінально-процесуального кодексу України, у редакції 1960 року із змінами і доповненнями, інститут «підсудного» широко застосовувався кримінальним процесуальним законодавством України.
Серед них, наприклад, стаття 21 КПК, якою підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист, а статтею 319 КПК передбачено останнє слово підсудного [6, с.16, 137 ].
При цьому, чинний Кримінальний процесуальний кодекс не містить визначення правового статусу «підсудного» та не виділяє його як окремого учасника кримінального провадження.
Відповідно до ч. 2 ст. 42 КПК України обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 цього Кодексу, а останнє слово, відповідно до статті 365 КПК надається обвинуваченому [3, с. 22].
У цьому контексті варто відзначити коментар вказаної статті, де звернуто увагу на те, що законодавець використовує терміни «обвинувачений» та «підсудний» як синоніми, що дозволяє констатувати їх рівнозначність, можливість використання у право застосовній практиці як однакових. Набуття особою статусу обвинуваченого лише після кримінального провадження остаточно формулюється обвинувачення, яке в подальшому підтримується державним обвинувачем в суді. Тому логічною є позиція законодавця щодо визнання за особою статусу обвинуваченого тільки після формалізації обвинувачення у відповідному процессуальному рішенні слідчого, затвердженого прокурором, - обвинувальному акті.
Фізична особа перебуває у статусі обвинуваченого з моменту передання обвинувального акта щодо неї до суду до набуття вироком суду законної сили, після чого вона стає засудженим або виправданим [5, с. 147].
Однак, проблематику питання підкреслює частина 2 статті 63 Конституції України в якій зазначено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист [4, с. 24]. Тобто, Основний Закон розмежовує учасників кримінального процесу відповідно до етапів досудового розслідування та судового провадження.
Підтримуючи позицію вказану у науково - практичному коментарі до Кримінального процесуального кодексу України 2012 року слід зазначити, що у юридичній літературі розрізняють поняття обвинуваченого у вузькому розумінні – власне обвинувачений, і широкому – підсудний, засуджений, виправданий [7, с.5].
Таким чином, можна зробити висновок, що Конституція України проводить розмежування між обвинуваченим та підсудним, однак, Кримінальним процесуальним кодексом України роль підсудного в кримінальному провадженні знівельована. Так і незрозуміло, навіщо змішувати терміни і вживати їх як синоніми, коли процесуальний статус кожного різниться, а головне, що існують вони як суб'єкти процесу також на різних стадіях. Вживання в якості обвинуваченого: обвинуваченого, підсудного, виправданого та засудженого призведе лише до плутанини та, як наслідок, непрозорості і неоднозначності процесу, що, на нашу думку, неприпустимо в кримінальному процесі.
Література:
1.Великий енциклопедичний юридичний словник. Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.- К., 2012. – 1020 с.
2.Сучасна правова енциклопедія / О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко та ін.; за заг. ред. О.В. Зайчука; Ін-т законодавства Верховної Ради України.- К., 2010. – 384 с.
3.Кримінальний процесуальний кодекс України. – К. :Алерта, 2012. – 304 с.
4.Конституція України. – К. :Алерта, 2012. – 96 с.
5.Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. Т.1 ; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х., 2012. – 768 с.
6.Кримінально – процесуальний кодекс України в редакції 1960 року. – К.: Алерта, 2011. – 212 с.
7.Бордовська Н.Б. Засуджений: проблеми забезпечення його статусу: Монографія. – Івано-Франківськ, 2008. – 145 с.
|