Після розпаду Радянського Союзу перед пострадянськими країнами, що виникли в результаті цих подій, відразу після набуття ними суверенітету постали невідкладні завдання щодо забезпечення свого розвитку та безпеки. Важливу роль у вирішенні проблеми мобілізації внутрішніх ресурсів відіграло проведення активної зовнішньої політики, встановивши при цьому найважливіші завдання і пріоритети та створивши необхідний механізм щодо їх досягнення.
Також одним із головних завдань перед пострадянськими країнами було визначення свого місця в системі сучасних міжнародних відносин, характер зв'язків із іншими країнами, як з найбільшими і економічно впливовими, так і з безпосередніми сусідами.
Беручи до уваги обмеженість або гостру нестачу власних ресурсів національного розвитку (виробничих, технологічних, фінансових, енергетичних, сировинних), а також відсутність (особливо на початковому етапі незалежного існування) міжнародно визнаних і облаштованих зовнішніх кордонів, пострадянським країнам необхідно було забезпечити свій національний суверенітет максимально ефективними методами та уникнути потрапляння в політичну або економічну залежність від більш розвинених і потужних держав. Як показав історичний досвід, важливим методом вирішення цих численних і вельми непростих завдань стало проголошення багатьма пострадянськими країнами «багатовекторності» базисного принципу зовнішньополітичної діяльності.
Одним із перших серед пострадянських країн Центральної Азії на шлях «багатовекторності» при формуванні зовнішньої політики став Казахстан, керівництво якого заявило про свій намір надати «багатовекторний» характер зовнішньої політики країни [5, с. 74].
Причинами прийняття концепції «багатовекторності» в якості основи міжнародної політики країни можна виділити наступні основні фактори, що діяли на користь прийняття такого рішення:
а) розташування Казахстану на великій території між двома великими державами, Росією і Китаєм;
б) незахищеність кордону і невирішені прикордонні проблеми;
в) відсутність прямого виходу до світових морських комунікацій, доступ до яких можливий лише через територію суміжних держав;
г) тиск світових центрів і регіональних держав;
д) наявність великої кількості природних ресурсів, на використання яких розраховували сусідні держави;
е) слабкість національної економіки у порівнянні з географічними масштабами країни;
ж) військова слабкість країни.
Після розпаду СРСР Росія, практично взяла на себе роль його наступника, але повністю перестала надавати колишнім республікам Центральної Азії необхідну допомогу. Це прискорило їх економічний спад, обумовлений кризою моделі управління, розривом економічних зв'язків і зростанням політичної нестабільності [1, с. 481].
Так, наприклад, основними принципами зовнішньої політики Узбекистану, що отримала назву політики «самостійності» були проголошені відкритість для співробітництва з іншими країнами незалежно від їх ідеології; взаємна повага суверенітету і невтручання у внутрішні справи один одного; мирне врегулювання суперечок і незастосування сили або агресії зі свого боку; рівноправність і взаємна зацікавленість у розвитку міждержавних відносин; а також завдання підтримки позаблокового статусу країни.
Узбекистан прагнув встановити певний баланс у стосунках із головними партнерами на міжнародній арені, в першу чергу з Росією, США і Китаєм, лавіруючи між ними та одночасно переслідуючи власні інтереси на регіональному рівні. І це призвело до кризи у відносинах з США, закриття американської військової бази в Ханабаді та політичного зближення з Росією. Але таке зближення, відобразилося, зокрема, в приєднанні Узбекистану в 2006 році до діяльності Організації Договору про колективну безпеку. А в 2009 році Узбекистан відмовився підтримати створення Колективних сил оперативного реагування. Аналогічним чином дана країна відреагувала й на проекти багатостороннього економічного співробітництва на пострадянському просторі під егідою Росії [4, с. 238].
В кінці 2008 року Узбекистан оголосив про свій вихід із Євразійського економічного співтовариства, а також відмовився від участі в створенні в 2010 році Росією, Казахстаном і Білоруссю Митного союзу (реформованого в Єдиний економічний простір, а потім в Євразійський економічний союз), і відтоді почав будувати торгово-економічні зв'язки з цими країнами виключно на двосторонній основі.
Як уже зазначалося, політика «багатовекторності» була направлена на озброєння й іншими пострадянськими країнами в Центральній Азії. На даний період ми вже можемо зробити висновок аналізуючи причини, які спонукали, наприклад, Киргизію вдатися до багатовекторної зовнішньої політики та отримати певні результати в стосунках із Москвою, Вашингтоном і Пекіном в перше десятиліття свого незалежного існування.
Аналогічного ведення багатовекторної політики дотримувався і Таджикистан тому, що проведення саме таким чином політики найбільш відповідало реаліям перехідного періоду і проведення глобалізаційних процесів, а також було єдиним методом виживання, що призвело до отримання вагомих дивідендів і проведення ефективного просування національних інтересів у різних напрямках міжнародних відносин [3, с. 67].
Подібну позицію щодо питань зовнішньополітичної стратегії і тактики зайняла ще одна країна центральноазійського регіону, Туркменістан, вставши, як і країни-сусіди по регіону, на шлях лавірування між впливовими державами. Важливою особливістю зовнішньої політики Туркменістану стало те, що керівництвом цієї держави було проголошено статус постійного нейтралітету, який було визнано на міжнародному рівні в результаті прийняття в 1995 році відповідної офіційної резолюції ООН.
Таким чином, принципи «багатовекторності» лягли в основу міжнародної діяльності всіх п'яти пострадянських країн у Центральній Азії, хоча конкретні форми втілення в життя даних концептуальних положень в кожній з цих країн мали свій вектор розвитку, який відрізняв одну країну від іншої. Наприклад, Киргизії саме в перші роки незалежності був потрібен багатовекторний зовнішньополітичний курс для того, щоб знайти джерела для збереження в робочому стані об'єктів економіки країни [2, с. 85].
Дії нових суверенних держав, що виникли після розпаду СРСР, з подолання взаємних розбіжностей і налагодження багатостороннього економічного співробітництва були аж ніяк не першими в пострадянський період, проте всі попередні спроби виявилися неспроможними або малоефективними. Як з'ясувалося, на середину 2019 року досягнуті результати проекту євразійської інтеграції виявилися досить далекими від очікуваних.
Організатори нині чинного проекту євразійської інтеграції намагаються максимально врахувати та усунути раніше допущені помилки і прорахунки з урахуванням спільних інтересів беруть в ньому участь, що в значній мірі дозволило домогтися досить серйозних позитивних результатів.
Досягненню ефективності зовнішньополітичної діяльності пострадянських країн перешкоджало те, що вони тривалий період перебували в стадії становлення своєї державності. Тому цілком зрозуміло, що нерідко спостерігаються різкі коливання в їх зовнішньополітичному курсі, що відображають інтереси різних груп і кланів, які продовжують вести запеклу боротьбу за владу. Так, декларуючи прихильність принципам «багатовекторності», одні з цих країн на практиці прагнуть забезпечити вирішення своїх зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних завдань, вдаючись до пріоритетного зміцненню зв'язків із Євросоюзом і НАТО, інші ж вбачають вихід із активізації щодо орієнтації переважно в регіональних партнерах таких, як: Китай, Туреччина, Іран, а деякі беруть участь в реалізації євразійського інтеграційного проекту, під егідою Росії. Але жоден із цих напрямків зовнішньополітичної діяльності не став домінуючим на пострадянському просторі, більш того, окремі їх елементи отримують пріоритетне значення в зовнішньополітичній практиці. Проблема формування стійкого та послідовного зовнішньополітичного курсу пострадянських країн ще далека від свого рішення.
Отже, даючи оцінку історії розвитку міжнародних відносин, які склалися серед пострадянських країн Центральної Азії через майже три десятиліття після свого утворення, потрібно відзначити, що ці країни, пройшовши через ряд бурхливих і неоднозначних процесів формування національної державності, в яких відбилися як істотні зрушення в розстановці основних внутрішньополітичних і соціальних сил, так і зміни, що відбувалися в міжнародній обстановці, стали істотно відрізнятися одна від одної як за характером своїх політичних систем, так і за рівнем економічного розвитку, а головне - за своїми стратегічним цілям, прагненнями та орієнтаціями. А це, в свою чергу, зумовило до серйозних зрушень у їх підходах щодо створення стосунків із зовнішньополітичними партнерами, як в двосторонньому, так і багатосторонньому форматах. Щодо реалізації проекту направленого на євразійську економічну інтеграцію, слід підкреслити, що, незважаючи на численні труднощі та виклики внутрішнього і зовнішнього характеру, в його здійсненні досягнуто помітного прогресу, що, безсумнівно, відповідає стратегічним інтересам всіх його учасників.
Література:
1. Гусаков В.В. Інтеграція пострадянських держав Середньої Азії у світове співтовариство в 90–ті роки : Дис. канд. політ. наук: 23.00.04 / В. В. Гусаков; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2001. С. 199.
2. Дорошко М.С. Геополітичні інтереси та зовнішня політика держав пострадянського простору. Навч. посіб. / М.С.Дорошко. К.: Ніка-Центр, 2011, С. 73-76.
3. Дорошко М.С. Держави пострадянського простору у світовій політиці / М.С. Дорошко, Н.В. Шпакова. К.: Знання, 2010, С. 67-69.
4. Дорошко М.С. Республіка Узбекистан на геополітичній мапі світу // Wschodnioznawstwo 2013. Wroclaw, 2013, С. 235-244.
5. Жангожа Р.Н. Казахстан пострадянський. / Р.Н. Жангожа. – Київ: Національна Академія наук України, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, «Союз», 2002, С. 472-485.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
