Особливе місце в сфері міжнародної торгівлі посідають міжнародні морські перевезення, правове регулювання котрих посідало вагоме місце в міжнародному та національному правах. Договір міжнародного морського перевезення являє собою правову базу взаємодії відправника, перевізника та отримувача, які є основними суб’єктами відносин із перевезення вантажів. Підвищену зацікавленість викликає взаємодія норм національного та міжнародного приватного права, зокрема, торговельне мореплавство містить велику кількість колізій, котрі випливають з відносин між суб’єктами національного права та іноземним елементом. Зазвичай зазначені питання вирішуються за допомогою колізійних прив’язок, однак актуальним на сьогодні залишається питання щодо їх ефективності.
Питання щодо особливостей договору міжнародних морських перевезень було предметом дослідження таких науковців, як Вишні Є., Долгополова А., Касаткіна О., Микити І, Рябкіна Д., Стрєльцова Є. та інших.
Під договором міжнародного морського перевезення потрібно розуміти основні згоди сторін, перевізник, яким зазвичай виступає морська транспортна організація, котра бере на себе зобов’язання доставити вантаж у пункт призначення, за що власник вантажу зобов’язується платити винагороду. Значення такого договору полягає у встановленні правових підстав для виникнення зобов’язань із перевезення та наявність договору є підставою для майнової відповідальності сторін у випадку невиконання ними зобов’язання.
Морські перевезення регулюються диспозитивними нормами, тому більшість питань визначаються в договорі, що надає йому першочерговий статус. В законодавстві України не міститься визначення перевізника та не висуваються особливі вимоги до суб’єктів, які можуть виступати в якості перевізника. Відповідно до ст. 1 Гамбурзьких правил – перевізником є власник судна або фрахтувальник, що є стороною в договорі перевезення із відправником [2]. Особливістю правового статусу морського перевізника полягає в тому, що ним може бути виключно судновласник або фрахтувальник, який уклав із відправником відповідний договір, засвідчений коносаментом або іншим документом, що є підставою для морського перевезення вантажів.
Конвенція ООН про договори повного або часткового міжнародного морського перевезення вантажів 2008 р. (Роттердамські правила) надає визначення, що договором морського перевезення є договір, за яким перевізник за сплату фрахту зобов’язується перевезти вантаж з одного місця до іншого [1]. Гамбурзькі правила визначають сферу застосування даної Конвенції у статті 2, де містять колізійні норми, які не лише визначають сферу застосування даного документа, а й механізму колізійного регулювання договору міжнародного морського перевезення. Тому даний міжнародний правовий документ застосовується до всіх договорів морського перевезення між двома різними державами, якщо: 1) порт навантаження, який передбачений у договорі морського перевезення, знаходиться в одній з договірних держав; 2) порт розвантаження, який передбачений у договорі морського перевезення, знаходиться у одній з договірних держав; 3) один із опційних портів розвантаження, передбачених у договорі морського перевезення, є фактичним портом розвантаження і такий порт знаходиться в одній з договірних держав; 4) коносамент чи інший документ, який засвідчує договір морського перевезення, виданий в одній з договірних держав; 5) коносамент чи інший документ, який засвідчує договір морського перевезення, передбачає, що такий договір має регулюватись положеннями Конвенції чи законодавством будь-якої іншої держави, які їх ратифікують [3].
Роттердамські правила також містять певні колізійні норми, а саме: стаття 6 передбачає, що Конвенція може застосовуватись до договорів морського перевезення, якщо відповідно до них місце отримання вантажу і місце здачі вантажу знаходяться у різних державах і порт вивантаження морського перевезення і порт розвантаження цього морського перевезення знаходяться у різних державах, якщо відповідно до договору морського перевезення одне із наступних місць знаходиться у договорній державі: 1) місце отримання вантажу; 2) порт завантаження; 3) місце здачі вантажу; 4) порт завантаження [3]. Також слід зауважити, що обидві вищезгадані конвенції застосовуються без урахування національності судна, перевізника, виконуючих сторін, вантажовідправника, вантажоотримувача чи будь-яких інших зацікавлених сторін.
Отже, можна зробити висновок, що договір морського перевезення є самостійним договором і виступає одним із видів зовнішньоекономічних договорів. Проблемою визначення даного договору є не встановлення правової природи такого договору в національному та міжнародному приватному праві, що може викликати негативні наслідки для формування договірних відносин у торгівельному мореплавстві та створити перепони для здійснення міжнародних морських перевезень та міжнародних торгових операцій. Окрім того сучасне колізійне регулювання договірних відносин видозмінюється і демонструє нові теоретичні проблеми, які, на жаль, ще не всі досліджені вітчизняною наукою міжнародного приватного права. Також можна зазначити, що застосування матеріального права певної країни, до якого відсилає колізійна норма, не завжди є ефектним для врегулювання тієї чи іншої спірної ситуації, яка виникає при виконанні зобов’язань за договорами.
Література:
1. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори повністю або частково морського міжнародного перевезення вантажів. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_k30#Text
2. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про морське перевезення вантажів 1978 року (Гамбурзькі правила). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_391#Text
3. Микита І. Поняття договору міжнародного морського перевезення. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Ppip_2015_14_29.pdf
________________
Науковий керівник: Радчук Олександр Павлович, кандидат юридичних наук, доцент, Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
|