Утворення ЗУНР призвела до виникнення нових форм правового регулювання на території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Більшість дослідників, науковців та істориків приділяють увагу військовій, управлінській та дипломатичній діяльності ЗУНР. Натомість соціально-економічну та політичну сферу розкрито не достатньо, що зумовлює потребу провести детальніше дослідження на дану тему.
Стан наукового дослідження теми. Вивчення загальних правових регулювань соціально-економічної сфери, зокрема земельної реформи ЗУНР, здійснювали такі вчені, як А.Й. Рогожина, К. Науменко, В. Чуприна, Б. Тищик, П. Гай-Нижник, Я. Малик, В.Д. Гончаренко, О. Павлишин, Ухач В. та ін.
Метою публікації є дослідження та його систематизація щодо правового регулювання земельної реформи Західноукраїнської Народної Республіки.
Виклад основного матеріалу. У формуванні нового законодавства ЗУНР велику роль відіграла його соціально-економічна спрямованість. Найболючішим питанням кожного українця завжди була земля та її розподіл. Саме тому, було створено спеціальну комісію для вирішення цього питання. Окрім цього, допомогу у розробці закону надавали політичні партії та секретарство земельних справ. Ця спеціальна комісія на чолі з Левом Бачинським подала на розгляд Українській Національній Раді Закон про земельну реформу, який було прийнято 14 квітня 1919 р., а оприлюднено 8 травня 1919 р [7]. Закон складався з декількох розділів. У них містилися статті, які повинні були вирішити проблему надмірного поміщицького землеволодіння [1, с. 324].
На початок ХХ століття до структури земельної власності входило майже 15% безземельних господарств та 43% бідних господарств. В той час як лише 14% були заможними господарствами. Така статистика зумовлювала максимальну конфіскацію землі від поміщиків, церков і монастирів та її справедливий перерозподіл [6, с. 193]. Позбавляли власності на землю й тих, хто воював проти Української держави, або ж набув незаконно землю під час ходу війни. Згідно нових порядків 67% землі повинно було належати селянам, 20% - поміщикам і 13% - церквам, монастирям та державі [3, с. 141].
Проте, всі ці землі переходили спочатку до земельного фонду, а порядкувати ними мали Загальна повітова і земельна комісія. Сам розподіл земель передбачався на післявоєнний час, коли повернуться воїни та полоненні. Основний пріоритет мав би надаватися військовослужбовцям, інвалідам, які зазнали поранення під час війни, родичам і дітям загиблих, ветеранам Першої світової війни та безземельним селянам [2, с. 127].
Таке рішення призвело до невдоволення населення, адже відтерміновувало вирішення нагальної проблеми. Нерішучі дії керівництва призвели до самостійного захоплення селянами земель та їх освоєння. Що в свою чергу спричинило виконання владою ст. 21, згідно з якою такі дії селян визначалися неправомірними і суворо каралися. За свавільне захоплення земель селянам загрожувало ув’язнення на шість місяців. Додатково їх карали штрафом у розмірі 10-ти тисяч крон за «самовільне захоплення землі», розподіл націоналізованих Законом будинків й інвентарю [5, с. 271].
Не надавалися землі й дезертирам української армії, зокрема дезертирам з УГА, іноземцям та людям, що скоїли державний злочин.
Разом з цим не було чітко окреслено, яку саме кількість територій дозволено утримувати поміщикам-землевласникам. Закон не визначав спосіб наділу земель(безкоштовно чи платно) та не порушував питання конфіскації земель(за викуп чи без нього) [4, с. 107].
Відповідальність за вирішення цих питань перекладалася на майбутні державні установи післявоєнного періоду, а саме Сейм та допоміжні органи.
Безумовно існували переваги даного законодавства. Річки, які використовували для судноплавства та лісосплаву, ліси і природні надра були передані державі. Водойми та пасовища перейшли під владу сільських громад.
Таким чином, Закон про земельну реформу 1919 р. мав стати фундаментом соціально-економічної політики ЗУНР. Попри низку вдалих статей Закону, нерішучість і зволікання керівництва щодо невирішених питань призвело до народного невдоволення.
Література:
1. Гончаренко В., Рогожин А., Святоцький О. Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посіб. / ред. В. Гончаренко. Т. 2: Хрестоматія з історії держави і права України. Київ: Ін Юре, 1997. 800 с.
2. Дорощук Н. Особливості розвитку законодавства Західноукраїнської Народної Республіки. Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах глобалізації. Матеріали Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції: зб. наук. праць. Переяслав-Хмельницький, 2019. Вип. 45. С. 136‒141.
3. Макарчук С. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. Львів: Світ, 1997. 192 с.
4. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. 6-те вид., допов. і переробл. Київ: Знання, 2007. 471 с.
5. Тимченко Р. Земельна реформа ЗУНР (ЗОУНР) 1919 р. Український історичний збірник. 2012. Вип. 15. С. 105-118.
6. Ухач В. З. Історія держави і права України: навч. посіб. Тернопіль: Вектор, 2023. 302 с.
7. Ухач В. З. Земельне законодавство ЗУНР, УНР, та Української держави: порівняльний аналіз. URL: https://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=324 (дата звернення: 15.11.2023).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
