Розвиток в Україні сучасних інформаційних технологій зумовив пошук засобів ефективного захисту інтересів виробників і інших законних правовласників програмних продуктів. Від вирішення цієї проблеми залежать темпи модернізації сучасних технологій, інвестиційні процеси, сприятливі умови розвитку українських технологій. Вперше у світовому масштабі програма ЕОМ, як об’єкт правової охорони, була зареєстрована у 1961 р. у США. Під час практичного розгляду низки заявок Регістр США по авторському праву випустив циркуляр № 61 про реєстрацію програм для ЕОМ. Умовою надання правової охорони цей документ визначав наявність оригінальних особливостей елементів компонування, вибору, розміщення текстових виражень (Федоров С.О., 1999). На міжнародному рівні проблема можливості та доцільності правової охорони програмного забезпечення для ЕОМ вперше вирішувалася у 1971 р., Консультативною групою урядових експертів Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІС) було ухвалене рішення про розробку норм спеціальної охорони програмного забезпечення для національного законодавства. А вже через сім років ця ж група урядових експертів схвалила Типові положення по охороні програмного забезпечення ЕОМ (1978 р.). Ці Положення містять визначення основних термінів, основних прав на програмне забезпечення й умов їх виникнення, а також строки дій, умови можливої компенсації та ін. У 1980-1985 рр. провідними країнами світу були прийняті виправлення до законодавства про авторське право, які забезпечували ефективний захист програмного забезпечення. У зв’язку із цим питання висновку багатостороннього міжнародного договору втратило свою актуальність, тому що охорона прав правовласників програмних продуктів забезпечувалася положеннями Всесвітньої (Женевської) і Бернської конвенцій. Директива Ради ЄЕС (1991 р. № 91/2501) встановила мінімальний перелік норм, які повинні відображатися в національному законодавстві країн-учасниць ЄЕС по авторському праву. В колишньому СРСР обговорення теоретичних питань можливої правової охорони програм для ЕОМ розпочалося у 1971 році. Однак, на той час в СРСР були відсутні спеціальні закони щодо охорони інтелектуальної власності й правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося в основному підзаконними актами. Єдиним виключенням були норми авторського права, які зосереджувалися в одному з розділів Цивільних кодексів колишніх республік СРСР. Законодавством забезпечувався недостатній рівень охорони прав як безпосередніх створювачів творчих досягнень, так і тих осіб, які здобували права на їх використання. Характерною рисою законодавства в аналізованій сфері було широке втручання держави у взаємини створювачів творчих досягнень і їх користувачів. Так, в авторському праві це проявлялося в існуванні так званих типових авторських договорів, які мали для сторін нормативний характер, а також суворій регламентації ставок авторської винагороди та ін. Отже, не дивлячись на прийняття світовою спільнотою низки міжнародних актів, які встановлювали правовий режим охорони прав створювачів програм для ЕОМ, національне законодавство республік колишнього СРСР значно відставало у цьому питанні, закони не містили норм які б захищали створювачів та правовласників програмного забезпечення для ЕОМ, що відповідно не сприяло інформатизації та комп’ютеризації економіки та суспільного життя, не стимулювало талановиту молодь до створення таких програм, що в подальшому призвело до поширення зарубіжного програмного забезпечення для ЕОМ, в якому була відсутня підтримка національної локалізації, а також значних порушень правовласників програмного забезпечення для ЕОМ, які мають тенденцію і сьогодні, не дивлячись на значні зусилля українських законодавців та правоохоронців.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
